by Те, що має робити наше життя приємнішим, може мати протилежні наслідки.
Прямо на наших очах важливість психологічного здоров’я підвищилася драматично. Буквально на початку 2010-х психологи були більшості з нас знайомі тільки за американськими фільмами, де герой лежить на кушетці і скаржиться на батьків людині в халаті або без нього. А на будь-які повідомлення, що тобі якось не дуже, давалися універсальні відповіді на кшталт “Просто не сумуй”, “На що тобі скаржитися”, “А ось в Африці діти голодують”.
Зараз багато хто краще розуміє, хто такі психологи і навіщо вони потрібні. З’являється більше даних про існуючі розлади і про те, як вони впливають на людину. Інформації на психологічну тему скрізь море. І навіть якщо хтось зовсім не цікавиться цим, його все одно захлесне хвилею.
Але у такого повального поширення психпросвіти є і зворотний бік. Про нього ми й поговоримо.
У чому небезпека психпросвіти
Перше, що спадає на думку, – це поява шарлатанів, які прикриваються ширмою психології, і людей, які починають самі ставити собі діагнози, начитавшись чогось в інтернеті. І ми це ще обговоримо, але вже в контексті. Тому що це вже вторинні наслідки темної сторони психпросвіти. На передньому фланзі виступають набагато простіші речі.
Просвіти недостатньо, щоб психологія приносила реальну користь
Можна перечитати мільйон текстів від психологів, психіатрів, просвітителів. Ці роботи будуть науково правильними, добре написаними і дуже доступними. Людина навіть усе зрозуміє. Але це може не принести користі, тому що розв’язувати свої психологічні проблеми – це велика і часто болюча робота на всіх етапах.
Потрібно докласти зусиль, щоб зіставити прочитане зі своєю поведінкою і впізнати себе або, навпаки, не впізнавати себе в кожному описі. Щоб дійти до фахівця. Щоб прийняти свою проблему. І, головне, щоб працювати над собою, щоб полегшити свій стан. Тому що немає чарівної пігулки, яка все виправить. Точніше, пігулки є, але вони зазвичай йдуть як підтримка. Адже необхідно вчитися відстежувати свої відчуття, дотримуватися рутини або відпускати контроль, тренувати навички самодопомоги в критичних ситуаціях.
Добре, якщо одного разу кількість отриманої інформації доходить до критичної маси, і людина починає діяти. Але якщо вона просто читає, то все це має мало сенсу.
Ба більше, навіть якщо потрапити до психолога, цього недостатньо для змін. Він не проходить за клієнта його шлях. Спеціаліст перебуває поруч і наставляє – підтримує, коли той втомився, допомагає зрізати кут або не заблукати, якщо раптом на стежку опустився туман. Але той, хто звернувся, йде самостійно. Натирає мозолі, падає або піднімається на нову вершину і завмирає від радості, що в нього вийшло.
Тут як із заняттями фізкультурою. Щоб наростити м’язи, треба тренуватися. Недостатньо читати про вправи, купити абонемент або приходити в спортзал і базікати з другом у роздягальні. Потрібно взяти в руки гантелі або штангу і багато працювати. Психолог як тренер – допомагає домогтися бажаного швидше. Але вся робота, весь піт, всі сльози – ваші. Але і результат ваш, ви його носите в собі.
Однак із м’язами все більш-менш зрозуміло, тут важливо, щоб тіло рухалося. А з психологією складніше. Людина ж читає все більше й більше, просвіщається, думає – чи це не робота над собою? Не вгадаєш. Для тих, у кого високий рівень саморефлексії, цього вистачає. Іноді такі люди можуть багато проблем усвідомити і вирішити самостійно. Ну а інші просто споживають контент, вважаючи, що цього достатньо. І таким чином відтерміновують момент, коли ситуація справді могла б стати кращою.
Психпросвітництво створює неправильне уявлення про роботу над собою
Люди люблять, коли все просто. Це не тому що ми якісь погані, ледачі, боїмося викликів. Ми так влаштовані, щоб шукати шорткати і витрачати поменше ресурсів скрізь, де це можливо. Тому що раніше енергія діставалася нам дорогою ціною: у ліс по м’ясо і корінці сходити – це не доставку замовити. Радше навпаки, щось не так із тим, хто завжди вибирає складні шляхи.
Тим, хто займається психпросвітою, ця наша особливість мозку, звісно, добре відома. Ну і мало хто несе знання в маси суто з альтруїзму. Навіть найбезкорисливіші просвітителі переслідують якісь цілі. Наприклад, донести інформацію до більшої кількості людей.
Тому вона упаковується в легку зефірну обгортку і показує верхівку айсберга. Пірнати до прихованої частини цієї крижаної брили незручно і неприємно, доведеться розбирати нюанси, зізнаватися, що не всі проблеми мають розв’язання, а якщо і мають, то їх вийде досягти не завтра. Загалом, виходять такі твори-агітки в стилі “Чому Печорін і Онєгін – зайві люди в літературі”, тільки “Чому Печорін і Онєгін – нарциси”. Цікаво, але поверхнево.
А ми пам’ятаємо: поліпшення свого стану – це велика робота. Але психпросвіта часто створює відчуття отакої легкості. Сходив двічі до психолога і вийшов просвітлений.
За великого везіння так іноді буває. Але часто люди розчаровуються, тому що замість просвітлення приходять сльози й усвідомлення своїх проблем. Або хибне поліпшення.
Звідси, наприклад, ростуть ноги у міфу, що робота з психологом – це лаяти своїх батьків. Хоча на ділі зазвичай людина розповідає про свої труднощі і потім разом із фахівцем починає копати з самого початку. А будь-які батьки щось робили не так. Тому клієнт знаходить винних і йде жити життя з думкою, що він ось такий, бо йому в дитинстві недодали, справу закрито. Хоча сенс цієї вправи не в тому, щоб звинувачувати маму й тата. Вона допомагає зрозуміти, які події визначили людину як особистість. А ще, що зараз вона вже сама доросла, і час уже взяти відповідальність за своє життя на себе.
Він дає простір для зловживання знаннями
Справжні психологи, всупереч міфам, не роздивляються під професійним мікроскопом усіх підряд. Вони спілкуються з друзями, дивляться фільми, читають книжки просто як звичайні люди. Тому що роботу потрібно залишати на роботі, вірно? А ще тому що наносити добро без запиту не варто. Ну і загалом усе не так просто: побіжного погляду недостатньо, щоб робити висновки.
Зате психоосвіченим часто все зрозуміло. Вони розкидаються діагнозами направо і наліво, щедро сиплють термінами, бачать скрізь редфлаги, роздають поради.
Через це спілкуватися з такими людьми дуже складно. Адже їхні співрозмовники ніби ходять мінним полем. Крок вправо – ризикують отримати псевдопсихологічне пояснення своїй поведінці. Скажімо, перевів бабусю через дорогу і поділився цим, а у відповідь: “Ти просто заходиш у трикутник Карпмана як рятувальник, це нездорово, тобі потрібно пропрацювати це”. Крок ліворуч – раптово дізнаються, що у них біполярний розлад, хоча людина всього лише сказала, що минулого тижня їй було так весело, а на цьому немає сил ні на що.
А ще психпросвіта дає змогу знаходити прості пояснення. Наприклад, раніше, якщо хтось поводився огидно, можна було сказати: “Зрозуміло, це тому що він скорпіон”. Зараз: “Ну все ясно, у нього тип прихильності, що уникає”. Хоча, може, людина просто мудак, і все тут.
Найгірше, коли знання, отримані в результаті психпросвіти, використовуються як інструментарій для маніпуляцій.
Наприклад, двоє сваряться, один висловлює свої претензії. А у відповідь отримує: “Все зрозуміло з тобою, тобі варто перевіритися на біполярно-афективний розлад. Та й узагалі, ти так говориш, бо мама тебе не любила. Це говорять твої травми. А я молодець”.
Це погано ще й тому, що психпросвіта має допомагати спілкуватися дбайливіше, вирішувати проблеми екологічно. А виходить зовсім навпаки.
Психпросвіту використовують для виправдання, а не для розуміння себе
Уявіть, живе десь людина і не розуміє, що з нею. Їй складно зосередитися, вона багато прокрастинує, легко відволікається. А потім вона, наприклад, читає якийсь текст і починає підозрювати в себе синдром дефіциту уваги та гіперактивності. Вивчає тему далі, тривога наростає. Йде до психіатра, отримує діагноз офіційно.
У результаті, по-перше, нашому герою стає зрозуміло, що з ним. Що він не ледачий, не дурний, просто його мозок працює трохи по-іншому. А, по-друге, з усвідомленням цього перед людиною відкривається набір навичок, які можна прокачувати, щоб життя приносило більше радості і було більш організованим. Так це має працювати в ідеалі.
Але часто буває інакше. Людина постійно прокрастинує, всюди спізнюється. Її знайомі незадоволені. А потім вона читає якийсь текст. І більше нічого не шукає, просто на всі претензії друзів каже: “Ну що ви, у мене просто СДУГ”. (Далі має бути мем із Леонідом Канєвським: “Ніякого СДУГ у нього, звісно ж, не було”).
У підсумку замість усвідомлених людей, які взяли на себе відповідальність за своє життя, стає більше тих, хто нахапався розумних слів і намагається прогнути весь світ під свій стан.
Хоча це так не працює. Нас багато, і ми всі різні. Знання своїх особливостей дає змогу розуміти, як існувати в цьому світі з ними. Але водночас важливо не втрачати контакту з реальністю: оточуючі можуть підлаштовуватися під ваш стан, але не зобов’язані це робити.
Він змушує думати, що терапія обов’язкова для всіх
Велика кількість інформації про психологію призводить до ідеї, що з усіма щось не так, і всі повинні піти до психолога, щоб стало краще. Але це хибна думка. Не кожна людина потребує терапії. Не всі отримують травму, якщо стикаються з чимось жахливим. Деякі люди з особливостями пристосовуються до світу природним шляхом і не страждають від цього.
Якщо немає потреби розбиратися в собі і щось змінювати, то і терапія не потрібна.
Навпаки, людині може стати гірше. Зараз вона живе й у вус не дме. А почне розбиратися в собі, і, можливо, накопає те, що вивезти не вийде.
І вже точно до фахівця не варто відправляти того, кого в собі все влаштовує, а вам не подобається щось у ньому. Мета терапії не в тому, щоб людина стала зручнішою для оточення. А дуже навіть навпаки.
Чому психпросвіта все ж таки потрібна
Незважаючи на всі підводні камені, проблема не в самій психпросвіті, а в людях, які споживають відповідну інформацію. Виходить, вона як сонячне світло: хтось у променях гріється, хтось обгорає, а хтось отримує рак шкіри. Користь очевидна, і ось чому.
Кількість усе ж таки переходить у якість
Зараз поверхневої, а подекуди й помилкової інформації багато. Але з часом ми починаємо йти вглиб. З’являються ресурси та ком’юніті, присвячені конкретним проблемам. І саме завдяки тому, що психпросвіта зараз скрізь, часто продовжуєш занурюватися в тему без жодних зусиль, природним шляхом.
Психпросвіта допомагає займатися самокопанням
На початку ми говорили про те, що деякі допитливі люди начитуються всякого, а потім ставлять собі діагнози. Але загалом нічого поганого в таких підозрах немає. Навпаки, без подібних досліджень людина може почуватися погано, але навіть не розуміти, що з нею щось не так.
Якщо болить нога, то ми відчуваємо цей біль, його можна терпіти, але складно зовсім вже не помічати. Ми пам’ятаємо часи, коли нічого не боліло, і можемо порівняти.
Неполадки в психологічному стані пропустити легко.
Якщо це, наприклад, вроджений стан, як людина дізнається, що інші живуть по-іншому? Якщо набутий, то теж незрозуміло, це щось зламалося чи просто день поганий.
Для багатьох людей психпросвіта – єдиний спосіб визначити, що десь болить.
Він прибирає стигми
Начебто сходити до психолога стало як зуби почистити – обов’язковий захід для душевної гігієни. Але на ділі це стосується невеликої групи людей. Для інших піти до психолога і тим паче до психіатра – це справа з ряду геть: “Я що, псих чи що?”.
Психологічні стани і захворювання овіяні безліччю міфів. І психпросвіта допомагає їх руйнувати. Так, насправді людина, яка страждає від шизофренії, не обов’язково бігає за кимось із ножем. Люди живуть із цим діагнозом і нічим не відрізняються від інших. А депресія не означає, що хтось сумненький. А СДУГ – це не коли тобі не приділяють уваги.
Виявляється, що люди з діагнозами – просто люди, такі ж як ми, а можливо, і самі ми. І навіть якщо з нами щось не в порядку, це не означає, що ми самі не в порядку. Людина не дорівнює своєму діагнозу. І про це важливо говорити.
